Під такою назвою в Жмеринській центральній районній бібліотеці створено виставкову експозицію, присвячену Василю Стусу та приурочену до його 80-ти річчя. Широкому загалу представлено літературу, в якій викладено життєвий шлях нашого видатного земляка, його власні твори.

  Український Данте ХХ століття - саме таке місце відводять Василеві Стусу наші вітчизняні літературознавці та вдумливі його поціновувачі.

  Чому? Зовсім «не тому, що доля провела поета всіма колами пекла й вділила йому віку на десять років менше, ніж флорентійському вигнанцю, - справедливо зазначив добре відомий в Україні вчений Максим Стріха. А насамперед - за вміння пропустити крізь себе весь досвід своєї страшної доби, заломивши його крізь призму ретельно витоптуваної, а все ж незбагненним чином живої національної традиції. Думаю, це саме той випадок, про який можна сказати: «Іноді автор помирає, а людина залишається жити».

  Уважний читач напевне помітив - з кожним роком все більше українців усвідомлюють, якої втрати зазнала не лише національна, а й світова культура.

  Василь Семенович Стус - український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1991), Герой України (2005, посмертно).

  Він народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка, Гайсинського району Вінницька область, в селянській родині, був четвертою дитиною в сім'ї. У 1939 році батьки переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів. Ще через рік (1940) батьки забрали туди своїх дітей.

  За власні переконання щодо необхідності збереження й розвитку української культури зазнав репресій з боку радянської влади, його творчість була заборонена, а він сам був засуджений до тривалого перебування в місцях позбавлення волі, де й загинув. Помер в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року. Був похований на табірному цвинтарі у с. Борисово Чусовського району Пермської області.

  У листопаді 1989, завдяки клопотанням рідних і однодумців, поета разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, що також загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино, перепоховали в Києві на Байковому кладовищі.

  У 1990 році прокурор УРСР Михайло Потебенько опротестував вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 7 вересня 1972 року і вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 2 жовтня 1980 року. У тому ж році Постановою Пленуму Верховного Суду УРСР і Ухвалою судової колегії по кримінальних справах Верховного Суду УРСР Василь Стус був посмертно реабілітований.