У передноворічному номері газети «Жмеринський меридіан» була коротка інформація про волонтерську поїздку зі Жмеринки у зону АТО зараз пропонуємо детальну розповідь про неї.

  На початку нагадаємо: минулої осені при районній організації ветеранів за ініціативою керівника організації А.Г.Паламарчука було створено волонтерський центр на чолі з А.П.Шпіганєвичем, батьком загиблого в зоні АТО Тараса Шпіганєвича з Чернятина. Поїздка, про яку мова, стала першою серед практичних завдань, яку виконав Центр. Серед учасників її була і заступник керівника Центру В.В.Войтович - ця розповідь почута від неї. Валентина Володимирівна - мешканець с. Сьомаків, колишній медичний працівник, нині на пенсії за вислугою років. На передовій у неї син. Він там із перших днів війни.

  - Коли мій Віталій пішов воювати, я не могла собі дати ради - дуже плакала від постійного передчуття біди, самотності, - розповідає жінка. - Але він мені наказав: не плач, ліпше допомагай, чим можеш! І я стала волонтеркою. Всі гроші, які виручала від городництва, перераховувала на банківські картки пораненим з бригади, в якій воює Віталій. Пізніше почала відправляти «Новою поштою» посилки на схід. Вкладала туди те, що просив син і його побратими. Одного разу - сік, іншого разу - пончики... Потім познайомилась зі жмеринськими волонтерами, зокрема, з Тетяною Волковою. Коли у Жмеринці перед ДКЖ добровольці плели маскувальні сітки, приєдналась до них і вже сама плела їх вдома. Поступово коло знайомств розширювалось. Так я познайомилась із волонтерами з Хмельницького, Одеси. У Вінниці - з подружжям Сергієм Бурбело та Світланою Бевз, викладачами технічного університету. Вони обоє - «майданівці», перші добровольці АТО, «айдарівці». А нині - активні волонтери. У зону АТО їздять щомісяця. Із ними і їздила цього разу. Водій нашого буса і водночас його власник - підприємець із Зарванець Анатолій Кучер. У нього ніхто з рідних не воює, але чоловік має чітку патріотичну позицію, ця поїздка для нього далеко не перша.

  І ще з нами була бойова собака-сапер Баді. Фронтовий досвід Баді почався з 2014 р., відколи її власник, боєць АТО приїхав із нею на передову. Той чоловік загинув, і Баді отримала іншого господаря. Але і він загинув, наступний - також. Незважаючи на таку сумну статистику, бажаючих стати опікуном четверолапого виявилось досить багато. Довелось влаштувати своєрідний конкурс. На останньому його етапі вибір залишили за самим Баді. І той, коли двоє з бійців, які стояли поруч, розійшлися в протилежні боки, побіг за Світланою Бевз. Відтоді вони завжди разом. І на передову їздять також разом, у Баді тут багато друзів. До речі, про Баді зняли фільм під назвою «Загартовані вірністю». Можна позаздрити тому, хто вже побачив чи побачить його: задоволення гарантоване.

  Із Жмеринки 2-тонний бус, наполовину завантажений, виїхав 22 грудня. На АЗС Северинівки жінка, у якої в зоні АТО син, дізнавшись, куди прямує машина, розповіла, що вчора розмовляла з сином і той із радістю повідомив, що в них днем раніше побували волонтери. У Вінниці у «Мерседес» підсіли Світлана Бевз із Сергієм Бурбело. З ними об’їхали кілька «точок», завантажившись повністю, зокрема, кількома мішками термобілизни. З Вінниці виїхали о 23.00 на Київ. Там їх чекала волонтерка, щоб передати «атошникам» подушки.

  І ось вони на Донеччині. Траса, по якій їхали, незвично порожня, безлюдна, здичавіла: частково поросла травою і навіть кущами. Одного разу заблудились, бо втратили зв’язок. Три години чекали на допомогу на дорозі, що вперлась у річку, аж поки їх не знайшли десантники…

  Першим пунктом, де розвантажувались, був Бахмут. Сюди вони приїхали 23 грудня о 17.00.

  - Зустрічали нас тут дуже радо, як і всюди, - каже Валентина Володимирівна. - У Опитному хлопці нагодували нас борщем і кашею. Там, де доводилось ночувати, звільняли нам свої ліжка. Не дозволяли прибрати зі столів, помити посуд. Самі все робили. І дуже щиро. У їхніх будиночках ідеальна чистота...

  Миронівське зустріло подоляків снігом. Новолуганськ - слідами недавнього обстрілу. У Верхньоторецьку - тут служить син Валентини Володимирівни - вони віддали бійцям замовлені ними топорища, плівку для оббивки бліндажів, пральну машину. До слова, пральна машина - особистий подарунок Анатолія Кучера. А від Валентини Володимирівни - дві маскувальні сітки, по відру вареників і голубців, по ящику пончиків та пирогів.

  Були вони в гостях і у калинівських «ягуарівців», їм теж передали частину гостинців від земляків із Вінниччини. Відвідали госпіталі у Торецьку і Авдіївці. У Авдіївці зустріли вінницьких бізнесменів-волонтерів, які займаються ремонтом військової техніки, забезпеченням наших бійців пальним, тепловізорами й іншим необхідним. Хлопці з оселедцями, вусами - дуже колоритний вигляд мають. Пам’ятними були зустрічі в Новгородському дитячому будинку й інтернаті для сиріт у Торецьку. У Торецьку, як тільки під’їхав бус із волонтерами і звідти вискочив пес, із приміщення з щасливими криками «Баді! Баді!» вибігла дітвора.

  Гарне враження залишилось від перебування в дитячому будинку в Святогорах. Світлана і Сергій влаштували тут справжній концерт. Читали вірші, зокрема і своєї доньки, юної поетеси, яка померла від хвороби. Виявилось, що діти добре обізнані з українською поезією - декламували і Тараса Шевченка, і Ліну Костенко. Із задоволенням брали із рук гостей дитячі вироби, розфарбовки, печиво і цукерки. А охочих покомандувати Баді було так багато, що вишикувались у чергу...

  Повернулись вони додому 27 грудня. Таке відчуття, каже Валентина Володимирівна, ніби з паралельного світу. Скрізь там - страхітлива пустка, сірість териконів. А посеред неї як контраст - б’ється серце українських патріотів. Які вони чисті душею! Один одного кличуть не інакше, як «брат», «друже». Відчуття, що тут зібрався цвіт нації, що це велика дружня родина і ти її член. Як їх розумієш, коли повернувшись із фронту у світ мирного життя, вони відчувають іншу реальність - із безтурботністю, повним нерозуміння того, що відбувається на сході держави! Ця реальність їх пригнічує, ображає, зрештою, призводить до нервових зривів...

  До речі, там, поблизу передової приїжджим часто зустрічались жінки. Вони тут і куховарять, і перуть, і працюють медиками, і воюють нарівні з чоловіками. Незабутньою була зустріч із бійцем із позивним «Мальва» - про цю жінку немало сюжетів у засобах масової інформації можна знайти. Запам’яталась і ще одна жінка, яка тут воює із трьома своїми дітьми, серед яких і донька-снайпер. Попри негаразди фронтового життя, усі бійці, з якими була нагода спілкуватись, сповнені бойовим духом.

  - Але на фронті ми почули і таке: якби не волонтери, втратили б Україну ще у 2014-му, - продовжує Валентина Володимирівна. — Всюди, куди приїжджали, ми запитували: «Хлопці, що вам треба?». І давали. І чули разом із словами подяки: «Що ми б робили без вас?». Бо волонтери реагують на запити фронту значно оперативніше, ніж державна бюрократична машина, часто миттєво. Та, на жаль, не все ми мали їм дати. Скажімо, їм зараз конче потрібні акумуляторні батареї для рацій, маскувальні сітки, вони їх нам замовили...

  Слушною видається думка волонтерки: досі плетінням сіток у нас переважно займались діти, школярі, а треба було б зайнятись цією серйозною справою і дорослим - тільки так можна забезпечити потреби фронту.

  Наостанок Валентина Володимирівна передала усім, хто долучився до комплектування волонтерського вантажу, велику вдячність від бійців, а заразом і від волонтерського центру. Ці слова адресовані мешканцям Чернятина, Рову, Олександрівки, Тарасівки, Коростовець, власнику магазина «Дім, сад, город» С.М. Крупському, директорам шкіл, дітям, особисто начальнику відділу освіти РДА І.В. Цимбал, голові Северинівської ОТГ О.У.Христюку і його заступнику О.Г.Баніту, Коростовецькому сільському голові А.П.Кокизі, друзям Валентини Володимирівни з Браїлова, церкві адвентистів сьомого дня...

  А для тих, хто ще досі не визначився стосовно подій на сході і волонтерства, ось такі слова Валентини Войтович, матері бійця АТО: захищати свою землю - обов’язок кожного. Так було завжди.

  «Україна - це наша земля. Ми всі за неї відповідальні. І нехай кожен запитає себе чесно: а що ти особисто зробив для її захисту?»

  А.РАЙЧУК На знімках: зустрічі на передовій