Життя людини – як зірка на далекім небосхилі: одна ледь бринить холодним синюватим зблиском і швидко меркне. Інша ж манить до себе, даруючи тепло свого сяєва, зігріваючи душу недосяжним променем. Дивлячись на неї, мимоволі міцнієш сам, черпаєш оту життєдайну силу, яка спонукає тебе не сидіти склавши руки, а змінювати життя на краще. Отакою маленькою, але вольовою зіркою є для мене Володимир Петрович Вовкодав.

  Народився він 15 грудня 1926 року в селі Лозни Летичівського району, нині Хмельницька область.

  Його батько, Петро Прокопович, червоний козак-примаковець, боровся проти Орла-Гальчевського, отого самого отамана святих і страшних, а дядько, Данило Вовкодав, у загоні отамана Орла бився за волю нашого народу під жовто-блакитним прапором.

  Виявляється, Володимир Вовкодав був репресований владою, за встановлення якої боровся його батько. У роки війни розклеював листівки проти німецької чуми. Його, 17-річного, німці двічі ловили, щоб вивезти в неволю. Перший раз він пропустив фріців поперед себе у хату і встиг засунути засув за ними. А другий раз – стрибнув на ходу з потягу. За участь у національно-визвольному русі та розповсюдження листівок УПА Володимиру було присуджено радянською владою 17 років каторжних робіт на шахтах у сталінських концтаборах Воркути. Карався в неволі понад 10 років (з 1944 по 1955 роки). Після амністії повернувся, закінчив Вінницьке медичне училище. Для роботи обрав село Головчинці (нині Кармалюкове), в якому народився Устим Кармалюк. Працював сільським фельдшером, завідував медпунктом. Вивчав історію рідного краю, збирав фольклорні матеріали, записав понад 2000 народних пісень, сотні легенд, переказів, усмішок, приказок, повір’їв, замовлянь, тлумачень снів, прізвиськ, топонімічних назв, діалектизмів, які увійшли до збірників “Весільні пісні” (1982), “Народні оповідання” (1983), “Калинова сопілка” (1989), “Український сонник” (1991), “Голод-33: народна книга-меморіал” (1991), “Євшан-зілля” (1992), “Народні повір’я” (1994) та “Подільські криниці” (1994).

  Видав Володимир Вовкодав і свої фольклорні записи про Устима Кармалюка “Останній гайдамака” (2001), народну сатиру на совєтську владу “Правда очі коле” (2003), збірку “Людське око бачить глибоко” (2006). Він – співавтор історично-краєзнавчого нарису “Жмеринський край” (2003), автор багатьох публікацій про Визвольну боротьбу, зокрема про отаманів Якова Гальчевського, Якова Шепеля, Хмару (Семена Харченка-Харчука), ініціатор встановлення пам’ятників Устимові Кармалюку в Летичеві та його родинному селі.

  Боровся за Українську державу в лавах Руху, “Просвіти”, “Меморіалу”, Історичного клубу “Холодний Яр”. З 1996 р. Володимир Вовкодав – член Національної спілки журналістів України. Тоді ж став лауреатом літературно-фольклорної премії ім. Павла Чубинського, згодом – премії “За подвижництво у державотворенні” імені полковника Армії УНР Якова Орла-Гальчевського.

  З ініціативи районної організації УНП на Жмеринщині впроваджена премія ім. Володимира Вовкодава. Вручається вона школярам, кращим знавцям рідного краю і рідної мови. Його ім’я носить Центральна районна бібліотека. Видано книгу з нарисами Володимира Вовкодава та згадками про нього “Лицар українського духу”. Вийшла вона 2008 року.

  Володимир Вовкодав понад усе любив Україну. Був легендою. У його думках, розмові, справах завжди була Україна, її доля та майбуття. Він не зрадив їй впродовж всього життя, боровся за її незалежність, залишився назавжди незборимим сином України.

  Кажуть, що світло погаслої зірки посилає своє тепло до землі тисячі років. Надіємося, що передчасно згасла зоря Володимира Вовкодава ще довго світитиме над зболеними скрижалями історії рідної України.

  Володимир Горлей, керівник літературно-мистецького об'єднання «Калинове гроно», член Національної спілки журналістів України та обласного літературно-мистецького об'єднання ім..В.Стуса,