У нього добрі, світлі очі, тепла, лагідна посмішка, приємний голос. А ще - він жвавий у рухах і в розмові, веселий і дотепний. Це все про Василя Харитоновича Барана, мешканця Слободи-Носковецької, якому виповнилось дев’яносто років.

  До його хати веде довга й вузька дорога. Обабіч — чіткі ознаки знелюднення: густа рослинність, за якою не побачиш хатів. Не чути голосів...

  Відразу після війни в селі мешкало понад 1200 жителів. Тепер — заледве півтори сотні... Колись тут були школа, гарна церква. Тепер — ні першої, ні другої... Із церкви попервах скинули хрести і дзвони, потім влаштували тут склад. Нині від неї лише стіни... І нарешті: колись тут був колгосп-мільйонер. Спочатку він носив назву «Спільна нива», згодом «ім. Берії», а «вмер» під назвою «ім. Суворова», поховавши під собою перспективу для молодих людей не тільки на працевлаштування...

  Усе це пройшло на очах Василя Харитоновича, відізвалось у ньому душевним болем. Бо ж народився в Слободі-Носковецькій, і, якщо не рахувати шість із лишком років військової служби, прожив тут все своє далеко не з легких життя.

  ...Того дня Василь Харитонович приймав гостей — голову районної організації ветеранів А.Г.Паламарчука, Коростовецького сільського голову А.П.Кокизу, голову первинної організації ветеранів О.С.Яремушка, представників громадськості. Вони привітали й обдарували ювіляра. Той, розчулений, дякував за увагу до себе. А потім за святковим столом ділився деталями пережитого. Слухати його було цікаво: чоловік зберіг на диво добру пам’ять. Скажімо, від нього почули про деталі першого, невдалого наступу на Жмеринку при звільненні її радянськими військами, про те, що німці, відступаючи, розстріляли 541 городянина — тих, які потрапили їм на очі.

  Після звільнення Жмеринки Василя Барана, якому не було й вісімнадцяти, взяли до війська. Воював із японцями. Отримав Орден Вітчизняної війни, а заодно і статус інваліда — через осколкове поранення. Повернувшись додому, сів за штурвал комбайна, пропрацював аж до розвалу колгоспу, - сорок років, і навіть в пенсійному віці. Слухаючи ветерана, гості додавали: Василь Харитонович вражав своїм принциповим ставленням до роботи, енергійністю, заповзятливістю. Втім, є й документальне підтвердженням цьому — Орден «Знак Пошани» — за високі досягнення в праці, який разом із іншими нагородами прикрашає святковий піджак ветерана.

  Цікавий і показовий такий штрих. За довгу і невтомну працю йому нарахували всього 40 крб пенсії. Через неправильний запис у трудовій книжці. Записали:«Комбайнер», а робота комбайнера сезонна. Мало бути — «Механізатор». Довелось понервувати. Запис таки змінили — і пенсію збільшили до 90 крб. За якийсь час надбавили ще 16 крб як учаснику війни...

  У Василя Харитоновича велика родина — троє дітей, семеро внуків, четверо правнуків. Усі «порозлітались». Дружина померла п’ять років тому. Самоту розганяє донька Світлана, вона живе в Жмеринці, але знаходить час для батька.

  Перед тим, як покинути господу, гості взяли слово в ювіляра: зустрітись на його 95-річчя. Василь Харитонович не дуже поспішав із обіцянкою, бо не звик легковажити словами. Але блиск його очей підказував: зустріч відбудеться...

  А.РАЙЧУК