Жоден філософ не може сказати точно, коли до людини приходить відчуття належності до свого народу. І хіба можливе тут узагальнення? Напевно, ні. Але всі стежки ведуть у дитинство. І те місце, де ми народилися, де минула наша юність, те родинне вогнище – маленька Батьківщина.

  Людина не вибирає собі Батьківщину, як не обирає матір.

  Ми народжуємося, одержуючи разом із життям, як безцінний його дар, рідний край, ласку, сім'ю. Крізь роки проносимо любов до того куточка землі, де побачили світ, де все знайоме, звичне і рідне.

  Батьківщиною для Слободянюка Володимира та Валентини стало с.Тарасівка. Тут народилися їх батьки, діди, родичі. Але життєва дорога повела їх із села до Запоріжжя, та згодом знову повернула їх у рідне село. Купивши маленьку непримітну хатинку, вони зробили з неї райський куточок. Тут панує достаток і гармонія. Тут Європа. Тут немає високих парканів, тут немає ошатних будівель, тут просто рай, тепло, спокій і затишок. Придивіться до цієї фотографії, такими квітами заквітчана вся вулиця, де проживає сім'я Слободянюків. Це ж як потрібно любити село, людей, рідний край, працю, щоб створити таке диво. Тільки той народ, який знає свій родовід, має право розвиватись і самоусвідомлюватись. Якщо кожен із нас відчує себе українцем, тільки тоді можна вірити у майбутнє. Хочеться винести від усієї громади велику подяку таким людям. Побільше було б таких, тоді ніяка сила не зможе знищити українське село.

  Голова первинної організації ветеранів Г.Мартиняк